Мовчить весна
Весна мовчить. А що їй ще сказати?
Що знов земля кричить від тіл і мін?
Що знов дитині доведеться знатись
З війною, та не в казці, а в житті?
Тоді все починалось не із грому,
Зі зради, вибуху, мовчання із пітьми.
Війна прокралась крізь віки додому
І з вересня повисла тиша до весни.
Тридцять девʼятий. Світання в полум’ї вітру.
Горіли міста. Вирував геноцид.
У бій йшли солдати, в безодню відкриту,
Та з вірою в правду і у свій заповіт.
Від Києва й Бреста, від Львова до Праги
Лилася пожежами чорна ріка.
Заплакав Дніпро, не мовчала Варшава,
І кров роз’їдала сніги крізь віка.
У хаті ще пахло житами й дитинством,
Та в двері вже стукав наказ і солдат.
І мати, ховаючи біль у хустинку,
Шептала крізь сльози: «Вернися назад…»
Минуло. Давно..
Та знову обличчя у зморшках,
І знову матуся стоїть край воріт.
Не впізнає в синочку маленького хлопця,
Бо в ньому війна залишила свій слід.
Йому двадцять, та в очах не весна, а страждання.
Не сміх, а мовчання важке.
І світ не збагне, що треба людині,
Коли з неї жорстко так вирвали все.
А скільки їх там — безіменних, полеглих,
Що захистили країну від зла…
І в їхніх очах, навіки вже юних,
Застигла весна. Вона не зацвіла.
Та ось — знову зрада, і знову не сни:
БахмУт, Маріуполь, тривожні вогні…
І ті ж матері, ті ж самі листи —
З молитвою в кожній тій клятій строфі.
Гриміли танки. Небо били гради.
На кожнім кроці — смерть і крик душі.
А мати, стерши із лиця сивілі сльози,
Шептала: «Сину, я прошу, не йди …»
Та син пішов — бо по-іншому не може.
Тепер ридає в тіні втрат зима.
Бо знов у полі проростають маки,
На світі, як колись, ридає тишина.
І на обличчі вже не юність — камінь.
І очі вже не світло — почорнілий шлях.
І знов той голос, що тягнувся з мами:
«Вернись, дитя…Тебе чекатиму у снах…»
8 травня — це пам’ять, не свято.
Це маки, що кров’ю упали в поля.
Це тиша солдата, що впав без возврату,
Це мати, що досі чекає здаля.
Але ми стоїмо. І стоятимем вічно.
Як ті, хто пішов, не схиливши чола.
Бо кожен, хто впав у цих битвах трагічних,
Нам світло й свободу в серця передав.
